Локальне картографування в українській і польській постмодерній прозі

Кропивко І. В. Локальне картографування в українській і польській постмодерній прозі / І. В. Кропивко // Наукові праці. Філологія. Літературознавство, 2017. – Вип. 289., Т. 301. – С. 125–131. Локальна територія в українській і польській постмодерній літературі означається як «своя» для суб’єкта оповіді. Її репрезентація здійснюється на засадах неомімесису як особистісний досвід переживання місця. Увиразнюється тенденція до створення ефекту реальності–явища, що не має матеріального втілення, але переживається як реальність. Локальні території протистоять глобалізованому світу як уніфікованому, що сприяє самоідентифікаційним процесам наратора, персонажа, реципієнта.«Своєю» територією стають місця з відомими культурними символами (де архітектурні споруди виступають уречевленням історії в сучасному світі) та місця, чия історія опредмечена лише в домашніх архівах і родинних спогадах. Час перебування в колоніальному стані зумовив деякі особливості інтерпретування власного регіону в сучасних художніх текстах. Постколоніальна специфіка інтерпретації проявляється у відході від теми влади на користь виявлення відмінностей між територіями. Особливим значенням наділяються топоніми як свідки історії в сучасності. Міфом-обґрунтуванням відмінності локальної території є особистий досвід і вміння знаходити спільну мову завдяки конструюванню спільної системи знаків.